Гайдамаки шевченко на русском языке

Поема присвячена «Василю Івановичу Григоровичу на пам’ять 22 квітня 1838 року». Розпочинається із ліричного вступу-присвяти, в якому автор веде своєрідний монолог, де роздумує про життя та зміни в ньому: «Все йде, все минає – і краю немаю». Єдиним незмінним, на думку автора, є лише волелюбність народу, потяг до справедливості у житті. Тарас Шевченко говорить в поемі про гайдамаків, як про своїх дітей, яких він закликає «летіти в Україну», де «найдеться душа щира, не дасть погибати…».

«Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну, –
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині».

«Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава!!!».

Для самого ж Шевченка цінним є історичне минуле України, славне козацтво, життя та смерть на Батьківщині:

«У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить.
Тихесенько Гриця дівчина співає –
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава…».

«Добридень же, тату, в хату!
На твоїм порогу
Благослови моїх діток
В далеку дорогу».

Інтродукція

Інтродукція – введення, вступ до музичного або словесного твору. Оскільки в поемі був уже ліричний вступ, Шевченко назвав історичний вступ «Інтродукцією».

У цій частині автор розповідає про історичне минуле Польщі, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу призвела до того, що Польща втратила свою державність. До влади прийшов Панятовський - останній король Польщі, який фактично був поставлений Катериною ІІ:

«Панки сказилися… Кричать:
«Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!».

І поки шла така боротьба за владу, гайдамаки – українські повстанці проти польської шляхти, переважно сільського походження – «ножі освятили».

Галайда

Частина «Галайда» розказує про життя сироти Яреми, що працює на жидівського попихача Лейбу, який ставиться до нього як до убогої людини, яку можна ображати та потурати ним. І хоча Ярема бідна сирота, він одночас є сиротою багатою, бо в нього є кохана дівчина – Оксана, думка про яку гріє йому душу. Частина закінчується тим, що поки шинкар лічив гроші, Ярема взяв торбу та пішов у Вільшану.

Конфедерати

Частина «Конфедерати» починається з того, що тієї ж ночі конфедерати вдерися в хату до шинкаря, вимагаючи у нього гроші та випитуючи, де його дочка. Хитрий Лейба збрехав, що його дочка вмерла, при цьому отримуючи удари нагаєм. Всю ніч шинкар усіляко догоджав конфедератам, годуючи їх, підливаючи горілки, співаючи пісні, за неправильний вибір якої теж отримував батогом. Коли шляхта почала вимагати у Лейби гроші, він розказав, що у вільшанського титаря – церковного старости є багато червінців, згадуючи паралельно про його красуню-дочку Оксану. Заливши корчмаря у спокої, конфедерати направилися у Вільшану.

Титар

«Титар» розпочинається піснею Яреми Галайди до Оксани, яку він просить вийти до нього поворкувати та посумувати, а її все немає. Ярема дуже переживає і веде риторичний монолог, де питає за що ж від нього сироти усі одцуралися, і навіть одне єдине серце та душа, що його любила. Ярема прощається з Оксаною, думаючи про те, що вона його забула і не виходить, бо він їй не пара по матеріальним достаткам, збираючись йти в далеку дорогу за Дніпро, коли він побачив свою кохану дівчину, вони обіймаються і зізнаються один одному в коханні. Ярема розказує Оксані, що він іде у Чигирин і там «свячений достане», він планує заробити грошей, пристати до гайдамаків, щоб зрівняти свій матеріальний стан з її достатком, а дівчина переживає, щоб її коханий її не забув та не покинув. Ярема розказував як гарно вони заживуть, коли гайдамаки «виріжуть ляхів» та як він буде панувати, одягнувши Оксану, як гетьманшу. Молоді заприсяглися один одному у вірності та й розійшлися.

Тим часом, в хату до титаря вдерлися конфедерати. Знущаючись з нього, вимагали гроші, а титар мовчав. Не витерпівши катувань, бідолага помер. Оксана, побачивши весь цей жах, знепритомніла, в такому стані ляхи її і забирають:

«Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана».

Свято в Чигирині

«Свято в Чигирині» починається із звертання автора до гетьманів, для яких місто Чигирин, починаючи з Богдана Хмельницького, було столицею. Автор каже, що зараз місто вже не те, не пізнати в ньому козацької слави. Шевченко описує минуле Чигирина, де зібралися:

«Старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались; - дожидають
Великого свята».

Далі автор описує розмову трьох старшин, де зустрічаються такі прізвища як Гонта та Залізняк. Під час обговорення ними політичної ситуації, чується спів Волоха – кобзаря. Старшини похвалили його спів та зупинилися послухати.

Волох заспівав пісню, після чого Запорожець просить ушкварити пісню про Максима Залізняка, Кобзар співає хвалебну пісню.

Запорожець: «ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…».

Спів Кобзаря переривається дзвоном до церковної служби, гайдамаки йдуть, Волох їх проводжає своїми піснями. Служба розпочалася, попи з кадилами освячували зброю, а благочинний закликав громаду молитися за Україну, бо ляхи несуть сюди страшне горе та смерть.

«Молітесь, братія!
Молились
Молились щиро козаки…».

Треті півні

Частина «Треті півні» називається так, бо це був сигнал до повстання під час Коліївщини. Починається частина словами про останній день, коли ляхи могли мордувати Україну, поки не розпочалося повстання.

Коліївщина описується такими словами:

«Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла-червоніла».

Але проходить час і все забувається, і Шевченко з сумом говорить про те, що онуки повстанців байдуже ставляться до цього і через певний час знову служать панам.

Далі описується козак Ярема, який йде понад Дніпром і роздумує над лихим майбутнім, що його чекає, серце віщує якесь лихо і козак звертається до Дніпра, говорячи про те, що прокинеться доля і не буде «ні жида, ні ляха», і в Україні підніметься булава.

Згадує козак і про Оксану, сумуючи за нею, не знаючи про те, що давно вона вже у Вільшаній, а у ляхів, що її забрали.

Червоний бенкет

«Червоний бенкет» описує саме повстання, коли кров текла ріками і польська шляхта гинула. Керівниками повстання були Залізняк та Гонта:

«По Поліссі
Гонта бенкетує,
А Залізняк в Смілянщині
Домаху гартує».

Згадує Шевченко і про Ярему, який «по три, по чотири так і кладе». Після бою Залізняк звертається до Яреми, питаючи його звідки козак є, і під час розмови хлопець дізнається, що титаря ляхи замордували, а його кохану Оксану вкрали. Дізнаючись про це, хлопець готовий з потрійною силою боротися із шляхтою, він переживає за те, що більше ніколи не побачить Оксану.

У цій частині поеми ватажки повстання дають Яремі прізвище Галайда та записують його у реєстр. Повстанці продовжують свій шлях, дають Галайді коня, а у Яреми з думки не йде Оксана, тяжко сумує він за нею.

Гупалівщина

«Гупалівщина» розказує, що повстання охопило всю Україну і навіть жінки пішли в гайдамаки. Загін Залізняка приїжджає у Вільшану, де дізнається, що вчора титаря поховали. Його серце крається, що він не помер до того, як дізнався цю страшну новину і тепер обіцяю, що навіть якщо вмре, то встане з домовини ляхів мучати. Тоді ж загін повстанців познайомився з хлопцем-підлітком, який розказав їм дорогу до лісу, де поховалися ляхи. Приїхавши туди, гайдамаки:

«У ляхів кишені
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку».

Бенкет у Лисянці

«Бенкет у Лисянці» – частина, де розповідається про повстання у Лисянці, яким керували Залізняк та Гонта. Це було дуже жорстоке повстання, де учасники не шкодували нікого. Після бою повстанці влаштували бенкет, а навколо них лютувала пожежа та на кроквах чорніли панські трупи. Особливо лютував Ярема, у якого вже були і золото, і слава, але не було Оксани. Під час гуляння лилися пісні, повстанці святкували, а Ярема побачив переодягненого у козацький одяг шинкаря Лейбу і випитав у нього де кохана дівчина. Залізняк та Гонта наказали палити по будинку, але Галайда встиг забрати звідти Оксану та повіз її у Лебедин:

«Поки хлоп’ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;
Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин…».

Лебедин

«Лебедин» розпочинається з монологу Оксани, яка прокинулася в монастирі і розповідає черниці свою історію про те, що вона сирота, що без батька осталася, а про те, як її ляхи мучили, важко і згадати. Розказала і про те, що думала вбитися, але від цього дівчину врятувала думка про коханого.

Бабуся-черниця розповіла, що Оксану врятував та у монастир привіз Ярема, який обіцяв повернутися через тиждень. Галайда і справді повернувся і у той же день обвінчався з коханою, але одразу її покинув, щоб і далі ляхів бити.

Гонта в Умані

Частина «Гонта в Умані» описує повстання у місті Умань і розказує про те, що Залізняк собі сина знайшов у лиці Яреми, який «не ріже - лютує». І прославився Галайда на всю Україну як завзятий гайдамака. Коли повстанці обступили Умань, привели до Гонти 2 хлопчиків – його синів. Малі були католиками, за що повинні були поплатитися, адже Гонта клявся всіх католиків різати.

«А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга».

Махнув ножем –
«І дітей немає».

Гонта навіть відмовився їх поховати, бо вони католики. До самої ночі тривала бійня і ляхів різали. Коли ж розпочалося гуляння та співали пісні, не могли знайти Івана Гонту. Пішов він на площу, де лежали трупи його синів, накинувши чорну кирею, щоб бути непоміченим. Взявши два маленьких тіла, виніс їх в поле і, плачучи від горя та вибачаюсь перед своїми мертвими дітьми, поховав їх, щоб «козацьке мале тіло собаки не їли».

Епілог

Автор сумує за тими часами, коли Гонта та Залізняк гуляли по Україні. Більше року тривало повстання, а коли воно було придушене, Гонту дуже жорстоко вбили, спочатку знущавшись над ним, а потім порубали на шматки. Залізняк був засланий у Сибір, де і помер. Закінчується ця частина піснею:

«А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда».

«Гайдамаки» за жанром – ліро-епічна поема;
композиція: поема складається із 2 вступів, 10 розділів, епілогу та післямови (Шевченко називає її «Передмова»);
тема: показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили та працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси;
головні герої: Максим Залізняк та Іван Гонта (керівники повстання), Ярема Галайда, його кохана Оксана, шинкар Лейба;
присвята: Василю Івановичу Григоровичу на пам’ять 22 квітня 1838 року;
це найбільша за розмірами поема Тараса Шевченка.

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть CTRL + ENTER .

Поема розпочинається лірично-філософським відступом-посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: "Все йде, все минає - і краю немає..." Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

"Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,- От де слава!!!"

У поета - інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його "діти" - породжені поетичною уявою образи твору - гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого "щирого батька" (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

Інтродукція

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти - гайдамаки готувалися до повстання, "ножі освятили".

Ярема Галайда - наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але "сирота багатий", бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

Конфедерати

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає "ні шеляга", а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, "як панночка". Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна.лібарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани:

"Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, - На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду..."

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

"Завзята бестія! стривай!" Насипали в халяви жару... "Утім"я цвяшок закатай!" Не витерпів святої кари, Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з"їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з-під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

"Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть - І заридають чорні гори".

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі "праведні" українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам"ять про них). Диякон проголосив:

"Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!"

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом "заблищали по всій Україні".

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це "пекельнеє свято", охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання "панам жито сіють".

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал - треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов "блисне булава".

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє:

"Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину".

Червоний бенкет

"Задзвонили в усі дзвони по всій Україні", і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом "Гине шляхта, гине!" "по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали".

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав - тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:

Осталися Діти та собаки - Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні "ксьондзи, єзуїти", які посіяли ворожнечу між братнімі слов"янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем -підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонтаі Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм - Так було і в Трої. Такі буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже - лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров"ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза-вчителя і двох його учнів, хлопчиків-католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

"Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?" "А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга".

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів-учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко-важко плаче:

"Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину".

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна "навіки заснула". Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень.

“ – історико-героїчна поема , перший український історичний роман у віршах.

“Гайдамаки” Шевченко переказ

Все йде, все минає - і краю немає… Вічний лише потяг людини до волі, до справедливості. І виразниками цих волелюбних прагнень українського народу стали гайдамаки. Таке визначення, звичайно ж, не подобається офіційним письменникам, прихильникам абсолютизму. Для поета ж часи козаччини, гайдамаччини - славне минуле.

Інтродукція . Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєї державності. А конфедерати (члени озброєних загонів дрібної шляхти), які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з її народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти - гайдамаки готувалися до повстання, “ножі освятили”.

Галайда . - наймит у шинкаря Лейби. Цілий день він за попихача. Сирота, але “сирота багатий”, бо в нього є кохана . Вночі, коли шинкар лічив гроші, Ярема взяв торбу й пішов у Вільшану.

Конфедерати . Цієї ж ночі до Лейби вдерлися конфедерати, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Хитрий корчмар сказав, що вона вмерла. Він усіляко догоджав непроханим гостям, принижувався, підливав горілки. Коли шляхта стала вимагати в нього гроші, він сказав, що не має “ні шеляга”, а багато червінців є в костьолі у вільшанського титаря, до того ж іще й дочка в того гарна, “як панночка”. Конфедерати залишили корчмаря й поїхали у Вільшану.

Титар . У Вільшані Ярема, ходячи попід гаєм, співав та виглядай Оксану. Аж заплакав, боячись, що та не прийде. Побачивши дівчину, зрадів і забув про все. Титарівна ж забарилася, бо занедужав батько. Ярема сказав, що йде в Чигирин до гайдамаків, щоб здобути славу, багатство і покласти все до ніг Оксани, одягти її, як гетьманшу. Закохані мріяли, як житимуть, коли не стане ворогів в Україні. Присягайся одне одному у вірності та й розійшлися.

А тим часом конфедерати вдерлися до титаря, стали його катувати, вимагати гроші. Замордувавши бідного чоловіка, запалили церкву. Як прибігла Оксана й побачила все це, так і знепритомніла. У такому стані ляхи й забрали її із собою.

Свято в Чигирині. За багатьох гетьманів Чигирин був містом козацької вольниці. Тепер тут тиша.

Та ось над Тясмином, у темнім гаю, зібралися прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів. Стояли вози з ножами. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби, і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті почалася служба: попи святили ножі й закликали боротися з ненависною шляхтою, яка стільки лиха принесла українському народу.

Треті півні . Коліївщина, це “пекельне свято”, охопила колись всю Україну. Але з часом про неї забули, й онуки славних повстанців покірно “панам жито сіють”.

Вночі берегом Дніпра йшов козак і журився, відчуваючи щось недобре. Мав у Черкасах чекати сигналу до повстання - третіх півнів. Ярема замислився над долею свого рідного краю. Він сподівався, що колись в Україні знову “блисне булава”.

Червоний бенкет . “Задзвонили в усі дзвони по всій Україні”, гайдамаки почали бити шляхту. У Черкаси до прийшов і Ярема. Там він дізнався, що конфедерати вбили титаря і викрали Оксану. Записали Ярему як Галайду (бездомний бурлака), дали коня і, залишивши за собою палаюче місто, поїхали далі. Молодий козак тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина . Повстання охопило всю Україну. “…Остались Діти та собаки - Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки”.

У такій кривавій різні, на думку поета, винні “ксьондзи, єзуїти”, кі посіяли ворожнечу між братніми слов’янськими народами.

Загін Залізняка проїхав Вільшану, Будища, де в лісі поховалися ляхи. Гайдамаки позбивали їх із дерев, як груші. Повстанці знайшли скарби конфедератів і пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці. й Залізняк керували повстанням у Лисянці. Не жаліли нікого. Особливо лютував Ярема. Гайдамаки влаштували бенкет серед палаючого міста. Тут Галайда побачив переодягненого в козацький одяг Лейбу, який сказав йому, що в будинку за мурами ляхи тримають Оксану. Гайдамаки стріляють у будинок з гармат, Ярема з Лейбою встигають прокрастися туди і винести з льоху напівживу Оксану.

Лебедин . Оксану відвезли до Лебедина в монастир. Опритомнівши, дівчина розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки і лише думка про коханого врятувала її.

Черниця ж розказала Оксані, що її привіз саме Ярема й обіцяв незабаром повернутися. Він і справді приїхав, обвінчався й того ж дня покинув, щоб разом із повстанцями бити ляхів.

Гонта в Умані . Пройшло вже літо, зима, а повстання все тривало. Ярема прославився аж на всю Україну як завзятий гайдамака. Ось обступили повстанці Умань і затопили її панською кров’ю. До Ґонти привели двох хлопчиків-католиків. Це були його сини, проте він, вірний присязі бити католиків, власноручно вбив і їх, тяжко страждаючи як батько. Вночі він крадькома поховав дітей, бажаючи для себе швидкої смерті.

Епілог . Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ляхи взяли Ґонту, тяжко катували й стратили. Помер з того горя й Залізняк. Гайдамаки розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорозьку Січ. А Україна “навіки заснула”, тільки часом колишні повстанці, йдучи над Дніпром, співають гайдамацьких пісень.

Все в мире проходит. Живет - умирает...

Куда ж оно делось? Откуда взялось?

Ни глупый, ни мудрый про это не знает.

Извечно ведется: одно зацвело -

другое увяло, навеки увяло...

И ветры сухую листву разнесли.

А солнце встает, как и прежде вставало,

и звезды плывут, как, бывало, плыли

и плыть всегда будут, и ты, белолицый,

по синему небу ты будешь гулять

и будешь смотреться в болотце, в криницу,

в бескрайнее море - и будешь сиять,

как над Вавилоном, над его садами

и над тем, что будет с нашими сынами.

Конца ты не знаешь! Люблю толковать,

делиться с тобою, как с братом, с сестрою,

и петь тебе песни твои же спроста...

Скажи ты мне ныне: как быть мне с тоскою?

Я не одинокий, я не сирота:

Есть у меня дети, да куда мне деть их?

Закопать с собою? Грех: душа жива!

Может быть, ей легче будет на том свете,

как прочтет кто-либо те слезы-слова,

Что так бескорыстно она изливала

и ночью украдкой над ними рыдала.

Нет, не закопаю. Душа-то жива!

Как синему небу, как белому свету -

ни конца, ни края душе моей нету.

А где она будет? Чудные слова!

Пускай ее вспомнят хоть на этом свете,

бесславному тяжко его покидать.

Девчата, вам надо ее вспоминать,

она вас имела всегда на примете

И песни любила про вас напевать.

Пока солнце встанет - отдохните, дети!

Вожака вам, дети, хочу подыскать.

Сыны мои, гайдамаки!

Волен свет широкий.

Погуляйте, поищите

по себе дороги.

Сыны мои молодые,

несчастные дети,

кто без матери родимой

встретит вас на свете?..

Сыны мои, на Украйну

летите орлами.

Пусть хоть горе приключится

не в чужбине с вами.

Там и ласковую душу

повстречать не чудо.

Там помогут, там наставят,

а тут... А тут - худо.

Пустят в хату - насмеются,

дурачком считают.

До того умны-учены -

солнце осуждают:

мол, взошло, да не оттуда,

да не так и село.

Мол, вот так-то лучше было б...

Что тут будешь делать?!

Надо слушать, может, вправду

не так солнце светит.

Потому - народ ученый:

знают всё на свете.

А уж вам-то к ним явиться -

как зовут - не спросят.

Поглядят, поводят носом -

и под лавку бросят.

Дескать, ладно, подождите,

найдется писака:

он по-нашему расскажет

и про гайдамаков,

а то вышел дурачина

с мертвыми словами

да какого-то Ярему

ведет перед нами.

Неуч, неуч, дурачина!

Видно, били мало.

От казачества - курганы

(что еще осталось?),

да и те давно разрыты,

ветер пыль разносит.

А он думал, слушать станем,

как слепцы гундосят.

Понапрасну ты старался,

человек хороший.

Хочешь славы, денег хочешь –

так пой про Матрешу,

про Парашу, радость нашу,

султан, паркет, шпоры.

Вот где слава! А то тянешь -

Шумит сине море...

А сам плачешь. Да с тобою

весь твой люд сермяжный...

Вот спасибо умным людям,

рассудили важно!

Только жаль, что кожух теплый

на другого шитый.

Очень умны ваши речи,

да брехней подбиты.

Не прогневайтесь, а слушать

я вас не желаю.

Вы разумны, а я глупый...

И я вас не знаю.

Я один в родимой хате

запою украдкой,

запою про то, что любо,

и заплачу сладко.

Запою - играет море,

ветер в поле ходит,

степь темнеет, и курганы

с ветром речь заводят.

Вот раскрылись, развернулись

курганы глухие,

и покрыли степь до моря

казаки лихие.

Атаманы с бунчуками

войско озирают.

Пляшут кони. А пороги

ревут, завывают.

Ревут, стонут, негодуя,

сурово бушуют.

«Чем вы, батьки, недовольны?» -

у старых спрошу я.

И ответят мне седые:

«Молчи, сиротина!

Днепр сердитый негодует,

плачет Украина...»

И я плачу. А тем часом

в жупанах богатых

идут, идут атаманы

с гетманами в хату.

Входят разом в мою хату

ради доброй встречи

и со мной про Украину

начинают речи.

Рассуждают, вспоминают,

как Сечь собирали,

как через пороги к морю

лихо проплывали.

Как гуляли в Черном море,

грелися в Скутари,

как закуривали люльки

в Польше на пожаре,

как в отчизну возвращались,

как они гуляли.

«Жарь, кобзарик, лей, шинкарик!»

бывало, кричали.

Шинкарь мечется, летает,

шинкарь так и вьется.

Кобзарь жарит, а казаки -

аж Хортица гнется -

гопака дают такого,

метелицу разом,

кухоль ходит, высыхает -

не моргнешь и глазом!

«Гуляй, паны, без жупанов,

гуляй, ветер, в поле!

Жарь, кобзарик, лей, шинкарик,

пока встанет доля!»

Друг за другом ходят кругом

парубки с дедами.

«Так-то, хлопцы! Добре, хлопцы!

Будете панами».

Пир горою. А старшины

на совете вроде:

меж собою речь заводят,

по рядам проходят.

Не стерпели, не сдержали

лихости казачьей -

припустили каблуками...

Я смеюсь и плачу.

От радости плачу, что в хате убогой,

что в мире великом я не одинок.

И в хате убогой, как в степи широкой,

казаки гуляют, гомонит лесок.

В хате предо мною сине море ходит,

темнеют курганы и тополь шумит,

тихо-тихо Гриця дивчина заводит.

Я не одинокий, людьми не забыт.

Вот где они, мои деньги,

вот где моя слава!

А за ваш совет спасибо,

за совет лукавый.

Пока жив, с меня довольно

и мертвого слова,

чтобы вылить горе, слезы...

Бывайте здоровы!

Пойду сынов-гайдамаков

в путь отправлю снова.

Может быть, найдут какого

казака седого.

Может, он их встретит лаской,

теплыми слезами.

И того с меня довольно -

пан я над панами.

Так-то, сидя в своей хате,

думаю в тревоге:

«С кем пойду и кто им будет

вожаком в дороге?»

На дворе давно светает,

встали гайдамаки.

Помолились, снарядились

добрые казаки.

Поклонились, как сироты,

печально и строго.

«Благослови,- молвят,- батько,

в дальнюю дорогу,

пожелай нам доброй доли,

радости на свете».

«Стойте, хлопцы, свет - не хата,

а вы точно дети

неразумные. Кто будет

вожаком надежным?

Кто наставит? Тяжело мне,

на душе тревожно.

Сам растил вас, мои дети,

на ноги поставил.

В свет идете, а теперь там

все книжные стали.

Не судите, что в науках

помочь не пытался.

Самого учили - били.

какой был - остался!

Тма, мна знаю, а оксию

не знаю доныне...

Ладно, дети, погодите:

есть вожак - не кинет.

Есть у меня батько славный

(родного-то нету!).

У него пойдем, попросим

доброго совета.

Сам он знает, что не сладко

сироте без роду;

сам - казак, душа простая,

казацкого роду,

и простое наше слово

он любит и знает,

что певала мать родная,

сына пеленая;

не чурался того слова,

что слепец под тыном

напевает, пригорюнясь,

про мать-Украину.

Любит батько песню-правду

о казацкой славе.

Любит крепко. Идем, хлопцы,

он нас не оставит.

Кабы он меня не встретил,

то, наверно б, ныне

я лежал бы под снегами

на дальней чужбине,

схоронили б меня люди,

забыли б то место...

Тяжело страдать и гибнуть…

За что - неизвестно.

Но минуло... Чтоб не снилось!

Идемте-ка, дети.

Коли мне не дал погибнуть,

запропасть на свете,

Василию Ивановичу Григоровичу
на память 22 апреля 1838 года

Все йде, все минає - і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавілоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота,-
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? - гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім світі,-
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте, дівчата,- вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевії квіти,
І про вашу долю любила співать.
Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля,-
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну,-
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зустрівши, насміються,
Такі, бачте, люди:
Все письменні, друковані,
Сонце навіть гудять:
“Не відтіля, каже,- сходить,
Та не так і світить;
Отак,- каже,- було б треба…”
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали…
Розумні, та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
“Нехай,- скажуть,- спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили -
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори,-
От де слава!!! а то співа:
“Грає синє море”,
А дам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!..” Правда, мудрі!
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люди -
А я дурень; один собі,
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю,- море грає,
Вітер повівав,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю,- розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
“Чого, батьки, сумуєте?”
“Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
І я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани; всі в золоті
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетували.
“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.
“Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вітре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля”.
Взявшись в боки, навприсідки
Парубки з дідами.
“Отак, діти! добре, діти!
Будете панами”.
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпіла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами.
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,-
Я не одинокий, є з ким в світі жить;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає,-
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові!
Піду синів випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть,- може, найдуть
Козака старого,
Що привіта моїх діток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.