Гайдамаки шевченко на русском языке

Поема присвячена «Василю Івановичу Григоровичу на пам’ять 22 квітня 1838 року». Розпочинається із ліричного вступу-присвяти, в якому автор веде своєрідний монолог, де роздумує про життя та зміни в ньому: «Все йде, все минає – і краю немаю». Єдиним незмінним, на думку автора, є лише волелюбність народу, потяг до справедливості у житті. Тарас Шевченко говорить в поемі про гайдамаків, як про своїх дітей, яких він закликає «летіти в Україну», де «найдеться душа щира, не дасть погибати…».

«Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну, –
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині».

«Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава!!!».

Для самого ж Шевченка цінним є історичне минуле України, славне козацтво, життя та смерть на Батьківщині:

«У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить.
Тихесенько Гриця дівчина співає –
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава…».

«Добридень же, тату, в хату!
На твоїм порогу
Благослови моїх діток
В далеку дорогу».

Інтродукція

Інтродукція – введення, вступ до музичного або словесного твору. Оскільки в поемі був уже ліричний вступ, Шевченко назвав історичний вступ «Інтродукцією».

У цій частині автор розповідає про історичне минуле Польщі, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу призвела до того, що Польща втратила свою державність. До влади прийшов Панятовський - останній король Польщі, який фактично був поставлений Катериною ІІ:

«Панки сказилися… Кричать:
«Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!».

І поки шла така боротьба за владу, гайдамаки – українські повстанці проти польської шляхти, переважно сільського походження – «ножі освятили».

Галайда

Частина «Галайда» розказує про життя сироти Яреми, що працює на жидівського попихача Лейбу, який ставиться до нього як до убогої людини, яку можна ображати та потурати ним. І хоча Ярема бідна сирота, він одночас є сиротою багатою, бо в нього є кохана дівчина – Оксана, думка про яку гріє йому душу. Частина закінчується тим, що поки шинкар лічив гроші, Ярема взяв торбу та пішов у Вільшану.

Конфедерати

Частина «Конфедерати» починається з того, що тієї ж ночі конфедерати вдерися в хату до шинкаря, вимагаючи у нього гроші та випитуючи, де його дочка. Хитрий Лейба збрехав, що його дочка вмерла, при цьому отримуючи удари нагаєм. Всю ніч шинкар усіляко догоджав конфедератам, годуючи їх, підливаючи горілки, співаючи пісні, за неправильний вибір якої теж отримував батогом. Коли шляхта почала вимагати у Лейби гроші, він розказав, що у вільшанського титаря – церковного старости є багато червінців, згадуючи паралельно про його красуню-дочку Оксану. Заливши корчмаря у спокої, конфедерати направилися у Вільшану.

Титар

«Титар» розпочинається піснею Яреми Галайди до Оксани, яку він просить вийти до нього поворкувати та посумувати, а її все немає. Ярема дуже переживає і веде риторичний монолог, де питає за що ж від нього сироти усі одцуралися, і навіть одне єдине серце та душа, що його любила. Ярема прощається з Оксаною, думаючи про те, що вона його забула і не виходить, бо він їй не пара по матеріальним достаткам, збираючись йти в далеку дорогу за Дніпро, коли він побачив свою кохану дівчину, вони обіймаються і зізнаються один одному в коханні. Ярема розказує Оксані, що він іде у Чигирин і там «свячений достане», він планує заробити грошей, пристати до гайдамаків, щоб зрівняти свій матеріальний стан з її достатком, а дівчина переживає, щоб її коханий її не забув та не покинув. Ярема розказував як гарно вони заживуть, коли гайдамаки «виріжуть ляхів» та як він буде панувати, одягнувши Оксану, як гетьманшу. Молоді заприсяглися один одному у вірності та й розійшлися.

Тим часом, в хату до титаря вдерлися конфедерати. Знущаючись з нього, вимагали гроші, а титар мовчав. Не витерпівши катувань, бідолага помер. Оксана, побачивши весь цей жах, знепритомніла, в такому стані ляхи її і забирають:

«Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана».

Свято в Чигирині

«Свято в Чигирині» починається із звертання автора до гетьманів, для яких місто Чигирин, починаючи з Богдана Хмельницького, було столицею. Автор каже, що зараз місто вже не те, не пізнати в ньому козацької слави. Шевченко описує минуле Чигирина, де зібралися:

«Старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались; - дожидають
Великого свята».

Далі автор описує розмову трьох старшин, де зустрічаються такі прізвища як Гонта та Залізняк. Під час обговорення ними політичної ситуації, чується спів Волоха – кобзаря. Старшини похвалили його спів та зупинилися послухати.

Волох заспівав пісню, після чого Запорожець просить ушкварити пісню про Максима Залізняка, Кобзар співає хвалебну пісню.

Запорожець: «ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…».

Спів Кобзаря переривається дзвоном до церковної служби, гайдамаки йдуть, Волох їх проводжає своїми піснями. Служба розпочалася, попи з кадилами освячували зброю, а благочинний закликав громаду молитися за Україну, бо ляхи несуть сюди страшне горе та смерть.

«Молітесь, братія!
Молились
Молились щиро козаки…».

Треті півні

Частина «Треті півні» називається так, бо це був сигнал до повстання під час Коліївщини. Починається частина словами про останній день, коли ляхи могли мордувати Україну, поки не розпочалося повстання.

Коліївщина описується такими словами:

«Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла-червоніла».

Але проходить час і все забувається, і Шевченко з сумом говорить про те, що онуки повстанців байдуже ставляться до цього і через певний час знову служать панам.

Далі описується козак Ярема, який йде понад Дніпром і роздумує над лихим майбутнім, що його чекає, серце віщує якесь лихо і козак звертається до Дніпра, говорячи про те, що прокинеться доля і не буде «ні жида, ні ляха», і в Україні підніметься булава.

Згадує козак і про Оксану, сумуючи за нею, не знаючи про те, що давно вона вже у Вільшаній, а у ляхів, що її забрали.

Червоний бенкет

«Червоний бенкет» описує саме повстання, коли кров текла ріками і польська шляхта гинула. Керівниками повстання були Залізняк та Гонта:

«По Поліссі
Гонта бенкетує,
А Залізняк в Смілянщині
Домаху гартує».

Згадує Шевченко і про Ярему, який «по три, по чотири так і кладе». Після бою Залізняк звертається до Яреми, питаючи його звідки козак є, і під час розмови хлопець дізнається, що титаря ляхи замордували, а його кохану Оксану вкрали. Дізнаючись про це, хлопець готовий з потрійною силою боротися із шляхтою, він переживає за те, що більше ніколи не побачить Оксану.

У цій частині поеми ватажки повстання дають Яремі прізвище Галайда та записують його у реєстр. Повстанці продовжують свій шлях, дають Галайді коня, а у Яреми з думки не йде Оксана, тяжко сумує він за нею.

Гупалівщина

«Гупалівщина» розказує, що повстання охопило всю Україну і навіть жінки пішли в гайдамаки. Загін Залізняка приїжджає у Вільшану, де дізнається, що вчора титаря поховали. Його серце крається, що він не помер до того, як дізнався цю страшну новину і тепер обіцяю, що навіть якщо вмре, то встане з домовини ляхів мучати. Тоді ж загін повстанців познайомився з хлопцем-підлітком, який розказав їм дорогу до лісу, де поховалися ляхи. Приїхавши туди, гайдамаки:

«У ляхів кишені
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку».

Бенкет у Лисянці

«Бенкет у Лисянці» – частина, де розповідається про повстання у Лисянці, яким керували Залізняк та Гонта. Це було дуже жорстоке повстання, де учасники не шкодували нікого. Після бою повстанці влаштували бенкет, а навколо них лютувала пожежа та на кроквах чорніли панські трупи. Особливо лютував Ярема, у якого вже були і золото, і слава, але не було Оксани. Під час гуляння лилися пісні, повстанці святкували, а Ярема побачив переодягненого у козацький одяг шинкаря Лейбу і випитав у нього де кохана дівчина. Залізняк та Гонта наказали палити по будинку, але Галайда встиг забрати звідти Оксану та повіз її у Лебедин:

«Поки хлоп’ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;
Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин…».

Лебедин

«Лебедин» розпочинається з монологу Оксани, яка прокинулася в монастирі і розповідає черниці свою історію про те, що вона сирота, що без батька осталася, а про те, як її ляхи мучили, важко і згадати. Розказала і про те, що думала вбитися, але від цього дівчину врятувала думка про коханого.

Бабуся-черниця розповіла, що Оксану врятував та у монастир привіз Ярема, який обіцяв повернутися через тиждень. Галайда і справді повернувся і у той же день обвінчався з коханою, але одразу її покинув, щоб і далі ляхів бити.

Гонта в Умані

Частина «Гонта в Умані» описує повстання у місті Умань і розказує про те, що Залізняк собі сина знайшов у лиці Яреми, який «не ріже - лютує». І прославився Галайда на всю Україну як завзятий гайдамака. Коли повстанці обступили Умань, привели до Гонти 2 хлопчиків – його синів. Малі були католиками, за що повинні були поплатитися, адже Гонта клявся всіх католиків різати.

«А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга».

Махнув ножем –
«І дітей немає».

Гонта навіть відмовився їх поховати, бо вони католики. До самої ночі тривала бійня і ляхів різали. Коли ж розпочалося гуляння та співали пісні, не могли знайти Івана Гонту. Пішов він на площу, де лежали трупи його синів, накинувши чорну кирею, щоб бути непоміченим. Взявши два маленьких тіла, виніс їх в поле і, плачучи від горя та вибачаюсь перед своїми мертвими дітьми, поховав їх, щоб «козацьке мале тіло собаки не їли».

Епілог

Автор сумує за тими часами, коли Гонта та Залізняк гуляли по Україні. Більше року тривало повстання, а коли воно було придушене, Гонту дуже жорстоко вбили, спочатку знущавшись над ним, а потім порубали на шматки. Залізняк був засланий у Сибір, де і помер. Закінчується ця частина піснею:

«А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда».

«Гайдамаки» за жанром – ліро-епічна поема;
композиція: поема складається із 2 вступів, 10 розділів, епілогу та післямови (Шевченко називає її «Передмова»);
тема: показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили та працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси;
головні герої: Максим Залізняк та Іван Гонта (керівники повстання), Ярема Галайда, його кохана Оксана, шинкар Лейба;
присвята: Василю Івановичу Григоровичу на пам’ять 22 квітня 1838 року;
це найбільша за розмірами поема Тараса Шевченка.

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть CTRL + ENTER .

Поема розпочинається лірично-філософським відступом-посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: "Все йде, все минає - і краю немає..." Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

"Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,- От де слава!!!"

У поета - інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його "діти" - породжені поетичною уявою образи твору - гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого "щирого батька" (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

Інтродукція

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти - гайдамаки готувалися до повстання, "ножі освятили".

Ярема Галайда - наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але "сирота багатий", бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

Конфедерати

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає "ні шеляга", а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, "як панночка". Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна.лібарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани:

"Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, - На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду..."

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

"Завзята бестія! стривай!" Насипали в халяви жару... "Утім"я цвяшок закатай!" Не витерпів святої кари, Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з"їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з-під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

"Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть - І заридають чорні гори".

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі "праведні" українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам"ять про них). Диякон проголосив:

"Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!"

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом "заблищали по всій Україні".

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це "пекельнеє свято", охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання "панам жито сіють".

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал - треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов "блисне булава".

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє:

"Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину".

Червоний бенкет

"Задзвонили в усі дзвони по всій Україні", і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом "Гине шляхта, гине!" "по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали".

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав - тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:

Осталися Діти та собаки - Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні "ксьондзи, єзуїти", які посіяли ворожнечу між братнімі слов"янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем -підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонтаі Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм - Так було і в Трої. Такі буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже - лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров"ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза-вчителя і двох його учнів, хлопчиків-католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

"Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?" "А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга".

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів-учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко-важко плаче:

"Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину".

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна "навіки заснула". Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень.

Разбрелись конфедераты
По Польше, Волыни,
По Литве, по Молдованам
И по Украине;
Разбрелись и позабыли волюшку беречь,
На поклон пошли к банкирам,
На народ подняли меч.
Рушили и мучили,
Церквями топили,
А гайдамаки тем временем
Ножи освятили.

День последний пановали
Жестокие ляхи, день один,
Один последний, горевали
Украина, Чигирин,
И тот прошел – день Маковея,
Великий праздник Украины
Прошел – поляки, жидовины,
Горелки, крови выпивали,
Кляли схизмата, распинали,
Кляли, что нечего уж взять.
А гайдамаки молча ждали,
Пока поганцы лягут спать,
Положились, подушек не клали,
Зачем? - им завтра не вставать,
Уснули ляхи, а иуды
Считают золото в ночи,
Без света видят барыши,
Чтоб не увидели их люди.
И те на золото легли
И сном нечистым задремали.

Зазвонили везде звоны,
По всей Украине,
Закричали гайдамаки:
«Пускай шляхта сгинет!
Сгинет шляхта! Погуляем
И тучи нагреем!»
Запылала Смелянщина,
Горизонт краснеет,
Но вначале Медведевка
Небо нагревает,
Горит Смела, Смелянщина
Кровью подплывает.
Горит Корсунь, горит Канев,
Чигирин, Черкассы;
Все дороги запылали,
И кровь полилася
До Волыни, в том Полесье
Гонта зажигает,
А Железняк в Смелянщине
Саблю закаляет.
Там, в Черкассах, где Ярема
Достал нож священный,
«Вот так, вот так, добро, дети,
Рубите презренных!
Добро, хлопцы!» - на базаре
Железняк взывает.
Ад кругом, и гайдамаки
В пламени гуляют.
А Ярема – страшно глянуть –
По три, по четыре
Так и валит. «Добро, сынку,
Матери их гиря!
Руби гадов, в раю будешь
Или есаулом,
Гуляй, сынку, вперед, дети!»
И дети рванули
По чердакам, по сараям,
Всюду по подвалам
Всех порвали, все забрали,
Улицы навалом
Крылись трупом, плыли кровью.
«Кары гадам мало,
Надо мертвых перемучить,
Чтобы не вставали
Нехристей поганых души».
На банкет собрались
Гайдамаки…

Взошло солнце; Украина –
Где горела, тлела,
А где шляхта взаперти
В своих замках млела.
Вдоль дороги на деревьях
Висят кто покруче,
Только старшие, простые ж –
Кучею на куче.
На улицах, на распутьях
Собаки, вороны
Грызут шляхту, клюют око,
Никто не отгонит.
Да и некому: остались
Дети и собаки,
Даже жены с рогачами
Ушли в гайдамаки.

Вот такое было горе
По всей Украине!
Хуже ада, а за что,
За что людям сгинуть?
Того ж отца, те же дети, -
Жить бы и брататься.
Не умели, не хотели,
Вам ли обижаться?
Вы хотели брата крови.
Завидно, - у брата
Есть и в доме, и у дома,
И весело в хате!
«Убьем брата! Сожжем хату!» -
Сказали, и сталось.
Все б, казалось; нет, на кару
Сироты остались.
В слезах росли и выросли,
Окрепшие руки
Развязались – и кровь за кровь,
И муки за муки!
Больно сердцу это вспомнить:
Старых славян дети
Кровь пролили, кто виновен,
Правда где на свете?

Рецензии

Ежедневная аудитория портала Проза.ру - порядка 100 тысяч посетителей, которые в общей сумме просматривают более полумиллиона страниц по данным счетчика посещаемости, который расположен справа от этого текста. В каждой графе указано по две цифры: количество просмотров и количество посетителей.

Василию Ивановичу Григоровичу
на память 22 апреля 1838 года

Все йде, все минає - і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавілоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота,-
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? - гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім світі,-
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте, дівчата,- вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевії квіти,
І про вашу долю любила співать.
Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля,-
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну,-
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зустрівши, насміються,
Такі, бачте, люди:
Все письменні, друковані,
Сонце навіть гудять:
“Не відтіля, каже,- сходить,
Та не так і світить;
Отак,- каже,- було б треба…”
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали…
Розумні, та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
“Нехай,- скажуть,- спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили -
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори,-
От де слава!!! а то співа:
“Грає синє море”,
А дам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!..” Правда, мудрі!
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люди -
А я дурень; один собі,
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю,- море грає,
Вітер повівав,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю,- розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
“Чого, батьки, сумуєте?”
“Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
І я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани; всі в золоті
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетували.
“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.
“Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вітре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля”.
Взявшись в боки, навприсідки
Парубки з дідами.
“Отак, діти! добре, діти!
Будете панами”.
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпіла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами.
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,-
Я не одинокий, є з ким в світі жить;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає,-
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові!
Піду синів випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть,- може, найдуть
Козака старого,
Що привіта моїх діток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.